З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Справді казав тобі, Борисе?

— Та казав, начебто міщанин якийсь відкупив її від татар чи від москалів, і тепер вона в

якомусь паршивенькому городку перебуває, от і забув, як цей городок зветься.

— Малин, — відповів Максим.

— Малин? — радісно повторив Босаковський. — Якщо це правда, то сподівайся, Борисе,

що незабаром обіймеш свою Марусю, бо й нам на Малин дорога. Підемо ж спати, а завтра

вранці, як Бог милосердний дозволить, рушимо в похід.

—

Гов! — крикнув Улас. — Завтра неділя, а Бог милосердний приказав нам неділі

святкувати. В понеділок вас пущу.

— Понеділок тяжкий день, — додала Устя. — Поїдете у вівторок.

Босаковський обома руками за голову вхопився.

— Цитьте! Бо ще до того дійде, що нам тут перезимувати треба, а мені спішно, земля під

ногами горить. Там рішається доля країни, а я тут розкошую...

— Яка там розкіш! От живемо собі помаленьку. А скоріше, як у вівторок, таки вас не

пустимо, бо ви ще не зовсім здорові, а до такого діла сили треба, і то великої сили.

— Правду каже моя золотовуста, — притакнув Улас. — Два дні пересидите ще в нас,

відпочинете, обміркуєте все як слід, а тоді й у дорогу.

На тім і стало.

Ранок був тьмавий. Осіння імла лежала, як море, і навіть не гадала вставати. Було так