З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— У Бихів — ні, а куди, то й не знаю. Коли б не спішилася, то найкраще, щоб пересиділа

в нас.

— А що, не казала я, — засміялася Устя. — Хрінові троянда запахла, та не буде з тієї

муки хліба. Хоч як я такій гості рада, а все ж таки треба її до Чигирина або хоч би до Сміли

відвезти.

— Треба! — притакнув Улас.

— Треба! — і собі згодився Босаковський.

— Але як? — спитав Помело.

— Справді, як? — зажурився Улас.

І як п’ятеро билися з думками, відчуваючи велику відповідальність за долю гетьманської

доньки.

Аж озвався Босаковський:

— Та що ж, братця, будемо пробиватися, хто шаблею, а хто головою, або й обома нараз.

Є нас три: я, Помело та Борис. Гадаю, що може нам Улас двох-трьох синів відпустить, по

дорозі може ще яких надійних людей підберемо і так якось, з Божою допомогою, доставимо

нашу полковницю до Чигирина, або й до Суботова — де краще. А по дорозі може ще й на

слід Марусі попадемо, хто його зна.

Босаковський сказав це, але якось ніхто йому не притакнув. Помело на бандурі бренькав,

ніби в неї поради питав.

Так мовчали вони добру хвилину. Аж озвалася Устя: