З-під Полтави до Бендер. Крутіж

тобі: хоч роби, хоч ходи, а мені догоди, хоч із-за нігтя виколупай, а дай, бо я хочу!

Устя, почувши це, розсердилася:

— Десь інші, такі діди, псалтир читають та на прощу ходять, а ви все про дівчат та про

жінок.

— Інші най і в ченці пострижуться, — відрубав Улас, — а мені не треба, бо як з тобою

сорок літ прожив, то мене і без прощів просто до неба пустять.

— Ну, чи бачили ви такого ревуна, люди добрі? Хоч гавкай на нього, нічого не вдієш.

Який був сорок літ тому, таким зостався і донині. В голові йому жінки, а жодна на нього і

плюнути не хоче, бо старий!

— А ти молоденька, гуляти раденька... — покривлявся Улас Усті і, вхопивши її, пішов у

танець та ще на Помела моргнув, щоб дрібонької ушкварив.

А Помелові того два рази не казати. Притиснув бандуру міцніше до себе й, притупуючи

дрібно ногою, заграв та заспівав:

Туди гав, сюди дзяв, чого хочу, те й спіймав.

Насилу Устя вихопилася з Уласових обіймів і стала його кулаками по спині молотити,

сердиту дуже вдаючи.

А Улас кричав, щоб його рятували, бо люта баба на смерть затовче.

— А щоб ти знав, що затовчу, а щоб ти знав, що ти й жити негідний, нерозкаянник такий!

Аж Улас ухопив її за руку.

— Хто не має зброї, най не йде на бої! — приговорював.