З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Зі саду ще не прийшла. Щось нині довше ходить, як звичайно.

— Жалібниця моя! Крові з-під серця уточив би, щоб помогти їй. Проклята рана, загаяла

мене. Коли б не вона, то може б наша паня уже біля сестри і мачухи сиділа. А так... — і

рукою махнув. — А Борис де?

— Залишився десь і спить, бо утомлений дуже. Пізно вночі з-під Овруча прискакав.

— І привіз що?

— З чим поїхав, з тим і вернувся, як і за першим разом. По Марусі і слід застиг.

— Бідний козак, — пожалувала Бориса Устя.

А Улас:

— Велика мені біда! Знайде як не Марусю, то другу. Правда, брате Помело?

А Помело замість відповісти, по струнах ударив і заспівав:

— Кінь послушний, шабля вірна, лиш дівчина непокірна...

— Кінь послушний, шабля вірна, — підтягав за ним Босаковський голосом, якого в нім

ніхто й не сподівався б. Знати було, що його горло відпочило собі від співу й від питва. Лиш

Улас, слухаючи тієї пісні, споважнів чогось.

— Чого задумався, старий? — гукнув на нього Помело і пальцями по всіх струнах побіг, а

тоді струни долонями прикрив так, що вони нараз замовкли. — Чого задумався, питаю?

— Думаю собі, — відповів Улас, — як то воно дивно на світі. Попаде такий ось, як цей

Борис, на дівчину й гадає собі — херувим. А поберуться, і тоді...

— Тоді він їй слово, а вона йому сто, — докінчив Помело, — ти до неї «серце», а вона