З-під Полтави до Бендер. Крутіж

ворогами. Не подобалося мені на тамтім світі, краще в нас. Та ще коли бачиш таке гарне

товариство біля себе, — рай та й годі!

Нараз споважнів і задумався. А тоді:

— А що ж у вас чувати? Що робили, як мене не було? Чи нема яких новин?

— Новин то цікавих нема.

— А Борис? Чи не здурів ще з жалю за своєю дівчиною?

— Нема його, поїхав з моїми синами, усе йому здається, що знайде десь Марусю.

— Не гадаю, щоб він сам її знайшов. Хоробрий козак, та дотепу не має. Поможемо йому.

Завтра мушу вставати.

— Ха-ха-ха! — розреготався Улас. — А то сказав, як до воробця з гармати стрілив.

Далеко б ти зайшов. І часи які! Перше в нас — що байрак, то козак, а тепер — що хмиз, то

харциз. Тепер, сирото, треба не лиш голову на карку, а й силу в руці мати.

Босаковський зітхнув.

— А що Борис скаже, як вернеться? Добре нам говорить, а його серце болить.

— А хоч і болить, то хай потерпить. На те він і козак. Більше страждання, то більше буде

кохання. Правда, брате Помело?

— Тю на ваші голови! — сплюнула Устя. — Такі старі діди, а кохання їм з язика не

сходить. Та вам про спасення душі подбати б, а не про що.

— А чого ж ти мені поперед очі снуєшся, — виправдовувався Улас.

Цим так розсердив її, що мало не била.