З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Фарисей, лицемір брехливий. Ще й насміхається з мене. Коли б тут не полковниця, я

тобі показала б!

— Мир вам! — архиєрейським голосом промовив Босаковський і хотів руку підняти, мов

до благословеннії, та рука йому безсило назад опала.

— Бач, який силач, — усміхнувся Улас. — І такому хочеться у дорогу! Полежи ж ще,

небоже, поїж м’ясця, попий медку, а тоді й побачимо, що буде.

— Медку то можна, — моргнув лівим оком Босаковський. — Хоч би й зараз. Небагато, з

півкварти, бо пипоть на язиці росте.

Нечаєва перестрашилася.

— Не нині ще, не нині! Хочете, щоб вас знову в жар кинуло!

Її заспокоїли, казали, що недужий звичайно вимагає того, чого йому не вільно.

— А здоровий, гадаєте, ні? — підморгнув бровою Босаковський і скривився, бо ще рана

його боліла.

Нараз глянув на стіну, де висіла його шабля.

— Що? Де? Що тобі знов привиджується? — питався Улас, перестрашений, чи він знову

від пам’яті не відходить.

— Як то що? Не бачите, шабля. Он, киває на мене, кличе, щоб я йшов, кличе мене шабля

моя, кличе...

Хотів щось казати, але сон його зморив.

— Кличе, кличе, кличе... — пробурмотів і замовк.