З-під Полтави до Бендер. Крутіж

заходило. Так вона, мабуть, і на світ тепер дивилася, як у це вікно. Нічого доброго й ясного

не добачала в ньому.

Нараз відчинилися двері й Нечаєва стрепенулась. Але й недужий підняв повіки. Його очі

впали на неї, засяяли живим вогнем.

— Чи мені сниться, чи мені здається? — промовив радісно. — Ви це, Олено-Степанидо,

чи не ви?

— Я, пане Босаковський, заспокійтеся! — і подала йому вина, змішаного з водою.

Він замість чарки вхопив її за руку й прилип до неї вустами.

— Жалібнице моя небесная, — причитував, як в акафисті. — Як же я вам маю дякувати,

що трудилися біля мене, біля такого старого нездари.

Улас приступив до постелі.

— Не благай багато, бо ти ще сили не маєш.

— Не бійсь, у мене сили за двох слабих, а мовчати з роду я не вмів і не вмію... Погано

мене той бузувір черкнув, ой погано! Мало на другий світ шаблюкою не загнав. Та добрі

люди не пустили.

І знов хотів руку Нечаєвої цілувати, та Улас не дав.

— Здурів хлоп, припав до руки, як віл до солі! Лиши полковницю, бачиш — вона трудна.

— Ангел мій, опікунка моя небесна! — лебедів Босаковський, не ховаючи своєї радості.

— А таки кажіть собі, що хочете, гарний цей світ, їй Богу гарний! А там темінь одна, невідоме.

Ні шаблі, ні жінки, ні чарки. Нічого я там не робив, а втомився так, буцім по десятьох боях із