З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Уласенками. Перейшли ліс, переправилися через річку і вибралися на шлях, що ним чимало

людей проходило. Там по коршмах ставали, розпитувалися, але з чим пішли, з тим і

вернулися. Люди або не знали Марусі Богатьківної, або казали, що знають і щось таке про

неї торочили, що Борисові аж у голові шуміло. Одні казали, що вона віддалася, інші, що

постриглася в черниці, а ще інші, що вмерла з туги за своїм любим, що згинув у якімсь бою.

Одні буцімто бачили її коло Овруча, а інші зустрічали в Чигирині. Де Рим, де Крим, де Овруч,

а де Чигирин!

Борис, ще гірше зажурений, вернувся з Уласенками на хутір і постановив ждати, поки

Босаковський видужає. Вірив, що як він не поможе йому відшукати Марусі, то не поможе

ніхто.

11

Був один із тих довгих осінніх вечорів, що то їм, здається, кінця немає.

Тріщали дрова в печі, пугукали сови й вітер навівав тугу. До вікон стукали дрібні краплі

дощу. Розридалася осінь. Розридалася так, що навіть вовки не витримали — вили.

Не можна сказати, щоб їх на хуторі боялися, бо забезпечували його широкі рови й

високий частокіл, а все ж таки, як долітало це настирливе «у-у...», то на душі ставало

моторошно.

Уласові й Помелу, як старим, бувалим козакам, пригадувалися такі картини, яких не

забувається ніколи: бойовища, незакопані трупи, важко ранені козаки, що з місця рушитися

не можуть, а тут чимраз ближче оце гидке: «у-у...» Вовки підкрадаються, щоб жерти живе або