З-під Полтави до Бендер. Крутіж

ще не зовсім застигле людське тіло.

— І пощо тих поганих звірюк на світі?! — нарікала Устя. — Яка з них кому користь?

— Є усілякі звірі, корисні й шкідливі, так, як і люди, — мудрував Улас.

— Мабуть, і вовки на щось здались, коли їх Господь сотворив, — докинув від себе

Помело.

— А може б ти нас, брате, бандурою розважив, — повернувся до нього Улас. — Так

добре слухати, як граєш. Бандура — чарівниця, з

нею навіть смуток веселиться. Дуже я

її люблю, оту бандуру.

— Заграв би, брате, але Босаковський у боківці лежить. Що собі полковниця про нас

подумає. Скаже, що ми дикуни, навіть хворому спокою не даємо.

— Твоя правда, — згодився Улас і схопився з лави, — полковниця, мабуть, утомилася,

сидячи біля нього.

І пішли.

Босаковський лежав горілиць на постелі. Очі мав повіками прикриті. Лиця уже йому не то

не горіли, а бліді були, позападані, помарнілі, як у мерця. Неголений лоб став заростати

коротким, твердим, як щетина, волоссям, оселедець зісунувся на вухо. Виглядав ще

страшніше, як звичайно, бо щось невідоме й загадкове малювалося на його обличчі Ніби він

у заземських сторонах витає і бачить те, чого живій людині бачити не доводиться.

Нечаєва сиділа біля постелі й дивилася у вікно, що дощем та імлою, як більмом,