З-під Полтави до Бендер. Крутіж

тривожать уже його ніякі привиди страхітні. Може Бог дасть, що видужає. Ще тільки того

треба, щоб він її покинув, єдина душа, що зв`язує її тепер із минулим, єдина людина, про

якого знає, що він їй прихильний. Був колись і є тепер. Вірний, хоч дивний такий, сумовитий

сміхун.

І ціла низка спогадів, тісно сплетених з постаттю Босаковського, виринала з минулого,

мов із безодні. Знала його дитиною.

Зразу боялася його довжелезних вусів і оселедця на підголенім лобі, що, мов живий,

пересувався з одного боку на другий, і шаблі, оправленої в якусь гадючу шкуру, і

неоднакового кольору очей, що він ними так дивно завертав, і треба було чимало часу, заки

зважилася потягнути його за ті вусиська й сказати: «Який смішний Валько!»

А він не гнівався, лише показував, як пальці козачка танцюють, і як від рук зайчики на

стіну вискакують, і як півень кукурікає на тині, і як татарин на коні їде, а жид на війні шаблею

рубає. За кожним разом, як батько з походу вернувся, то про новий подвиг Босаковського

розказував. І Босаковський на чигиринськім дворі став людиною начебто своєю. Тільки

привикнути не могли до того, як він кланявся, як дякував, встаючи від столу, і як жінок по

руках цілував. Дивні звички, що він їх ніяк не міг забути.

Пригадувала собі Нечаєва колишні добрі часи і чомусь їй здалося, що вони ще не

пропали, а Босаковський являвся їй саме тією єдиною людиною, що може їх врятувати. —

«Господи! Щоби він одужав!» — молилася у душі за його здоров`я.

Хутір заспокоївся. Зразу вечори були такі довгі, а ночі гнітюче тихі. Усе причувалися якісь