З-під Полтави до Бендер. Крутіж

одну тривогу пережила тоді, як покійний батько в далекі походи ходив, але те, що тепер

переживає, навіть їй у сні не ввижалося.

Гетьманська донька і полковника Нечая жінка на половині дороги між Биховом і

Чигирином опинилася, у хуторі незнайомих людей, без челяді, без грошей, тільки в тім, що

на собі має. Доля їй «смішного Валька» на опікуна послала, єдину людину, яку вона знала з

давніших кращих часів. Але буцім зажартувала собі з неї доля, бо «смішний Валько» вже

кілька днів лежить без пам’яті.

Зразу було з ним дуже погано. Навіть Улас не мав надії, щоб він видужав, тільки Устя не

відступала від нього. Все якесь зілля варила та щораз нові масті прикладала до ран. А він,

сердега, нікого й не пізнавав. То усміхався не знати до чого, то сердився, грозив на когось

шаблею, зривався і хотів кудись іти.

Для Нечаєвої не новина біля ранених сидіти. Чимало їх у Бихові було, чимало колись у

Чигирин на возах привозили. Але Босаковський так якось дивно дивився на неї, коли йому

мокру хустку до голови прикладала, що вона бентежилася і рада була, як котрась з Уласових

невісток виручала її. А найгірше було, як він у гарячці, вигукуючи всілякі імена, наші й

чужосторонні, згадував також якусь Олесю, а, згадавши, заспокоювався, заплющував очі й

лежав непорушно, як мрець.

Вона тоді з тривогою вдивлялась в його обличчя, наслухуючи, чи він іще дихає. На

щастя, так.

Від учора йому полегшало. Жар зменшився і недужий лежить спокійніше. Мабуть, не