З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Мов умерлого, віднесли до боківки.

10

Останні птахи відлетіли до теплих країв, а в Уласовім саді останні листки відривалися від

гілляк, щоб за ними летіти. Та не залетіли далеко. Поборкалися трохи з вітром і знеможені

лягали де-небудь.

— Отак і ми, — казала Нечаєва, йдучи стежкою від хутора до пасіки.

Тою стежкою вона тепер щодня ходила туди й назад.

«Вже я, мабуть, тим ходом до Старого Бихова зайшла би, — думала собі, — до мого

чоловіка».

Стежка була не проста, а вихиляста, бо поміж деревами крутилася. Нечаєвій здавалося,

що на скруті її чоловік притаївся і чекає, щоб застукати свою Олесю. Тоді прискорювала

ходу, а то й бігла, як колись малою дівчинкою до покійної мами, — бігла, щоб хоча свою

срібну тугу там зустрінути...

Нечая не було.

«Він у Бихові. Обороняє його. А може...»

І найстрашніші образи виринали перед її очима. Криваві, повні жахливого терпіння.

«Ні, ні! Не допусти до того, Боже! Матінко свята, заступися за нього!»

І довго стояла на стежці з піднесеними до неба очима. Як статуя.

Листки в саду шелестіли. Чи сподівалися вони навесні, що з ними осінь зробить?.. Олесі

до осені життя ще далеко, а що сталося з її мріями дівочими?.. Не одне собі уявляла, не