З-під Полтави до Бендер. Крутіж

на другім боці, не лізли за піч на якому там хуторі, або де, а лиш щоб здоганяли Карла й Мазепу.

«Такого, що не послухає, - грозив, - як стріну, тут чи на другому світі, все одно, власноручно

простромлю на спис, як намистину на голку насилю.» Заспокоювали його, що того ніяк бути не

може.

Хто йшов, залишав тютюн і сухарі, бо те добро і так у воді змарнувалося б і Мручкове

товариство потішилося гадкою, що з голоду не вмре, а як є тютюн, то й скучати не стане.

«Позір!» - гукнув нараз Мручко, побачивши, що якась ватага людей до них наближається.

Всі прилягли за валом і прицілилися до крісів. «Не стріляти, поки знаку не дам», - залунали

Мручкові слова.

Стало тихо, як звичайно перед пальбою буває. Нараз Мручко зірвався з місця.

«Це не москалі, а шведи!» - крикнув і післав два човни, щоб перевезли їх через Дніпровий

рукав. Сталося це в одну мить, бо треба було боятися, що за шведами зараз і москалі

надтягнуть. Запорожці гребли так, як тільки вони гребти вміють. Човни то причалювали, то

відчалювали від берега й не минуло й пів години, як останки недавно ще так славного

Альбедільового відділу опинилися в Мручковій твердині. Начальник і його товариш не жили вже.

Сконали на руках своїх людей. Про рятунок і мови не було. Рапірами себе просто в серця

влучили. Лежали тепер серед зеленого острівця, кругом шуміли Дніпрові води, вгорі сяло гаряче

українське сонце, а по їх обличчях розливався дивно сумовитий спокій. Неважко було Мручкові

догадатися, що воно таке. Решту доповіли прибулі.

«От тобі лицарська честь!» - промовив Мручко, клякаючи біля покійних.