З-під Полтави до Бендер. Крутіж

кому ні. Сильно спантеличений народ.

— І зіпсутий всілякими підшептами й перекупствами.

— Простий народ може й менше від старшин. Він одного, знай, хоче — волі.

— А волі без ладу й кріпкої влади не було й не буде. Ваш покійний батько вмів людей

кріпко у жмені тримати. Навіть старшин.

— Так. А тепер вони польських панів удають, забуваючи, що Польща давно вже має свою

державу, а в нас лиш її будують.

— Відбудовують, — поправив Босаковський і замовк.

Нечаєва також мовчала. Обоє, мабуть, не могли погодитися з гадкою, що будівля,

здвигнена такими коштами й зусиллями, хитається і розвалитися може. Нечаєвої очі

смутком, як небо імлою заходили, і вона знову ставала подібнішою до образу, ніж до живої

людини. Аж Босаківський підхопив нитку перерваної розмови.

— А в Овручі що? — спитав.

— Що? — і вона буцім із важкого сну пробудилася. — В Овручі, — розказувала крізь

сльози, — коли я побачила своїх знайомих, як вони жили сімейним життям, нагадала собі

Бихів і свого чоловіка, і така туга вхопила мене за серце, що, гадаю собі, хай буде що хоче, а

я таки до Бихова вертаюся... І казала навертати коні.

Босаковський вус шарпнув:

— Зле ви, моя пані, зробили, дуже зле! Як можна було виставляти себе вдруге на такий

труд і на таку небезпеку!