З-під Полтави до Бендер. Крутіж

дурить себе, ані інших. Тому-то й на гетьманськім дворі перевелися колишні гулящі бенкети,

не лились ні меди, ні вина, а вже про горілку, то й не згадуй. «Монастир із гетьманського

двору ця княгиня зробила», — стали нарікати на неї. Гетьман побачив, що воно недобре, та

щоб задобрити своїх старшин, став їх у гості до себе просити, навіть сам пробував одну,

другу чарку вихилити з ними, але, знаєте, він пити не любить і навіть не вміє, і його зусилля

на небагато здалися. А гетьманиха хоч і виходила зі своїх покоїв і пробувала привітною бути,

та вдачі своєї змінити не могла. «Горда», — казали та й кажуть про неї. Таке-то, пане Боса-

ковський, таке! Нелегко в нас на верху стояти.

Босаковський зітхнув.

— Відома річ — ще такий ся не вродив, щоб усім догодив. Жалко мені гетьмана

Виговського і його достойної дружини, так жалко, що навіть вам сказати не вмію. Життя за

них віддав би і віддам, якщо треба буде, так, мені, Боже, допоможи й Ти, матінко Свята... Ну,

так, але, будь ласка скажіть мені, моя пані, як і куди ви їхали, поки не заїхали до оцього

гостинного хутора і до оцих добрячих хуторян, Уласа та Усті?

— Їхали ми, як я вам уже казала, не дорогою, а полями й лісами. Переправилися

щасливо через Дніпро, Березину, Прип’ять і, сама не знаю, скільки ще поменших річок, аж

доїхали до Овруча. Там були в нас знайомі, люди добрі й певні. В них то ми й зупинилися на

декілька днів, щоб відпочити, бо й люди, й коні були змаргані та виснажені до краю.

— Мабуть, і страху набралися у тій дорозі чимало.

— Неспокійно там, і скрізь тепер у нашій Україні, а найгірше, що не знати, кому вірити, а