З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Аж якось він нарешті заспокоївся та спитав про Бихів і про полковника Нечая, як звичай

велить жінку про чоловіка здоров`я питати.

— Мій чоловік? А ви знаєте його? В гарячій воді купаний, хоч на око буцімто спокійний і

розважний.

— Славного Данила Нечая невідродний брат.

— Ах, тая слава, та безталанна слава! Вся у крові та в сльозах. Менше її, а більше щастя

і більш спокою на світі — чи не краще було б?

— Хто біди не знає, хай мене спитає, — відповів Босаковський і втих, мов нараз у губу

води набрав. Зрозумів, що відізвався не до речі. Лихий був на себе.

— Простіть, пані моя! Але я шаблею по голові дістав.

— Бачу і жалію. Хоч ви й не знали, що обороняєте мене, а все ж таки оборонили й

потерпіли через мене. Тепер вам найкраще положитися та підождати, поки не засклепляться

рани.

— Лежати? Тепер? Коли стільки діла! Краще на бойовищу згинути, ніж нікчемніти в

постелі!

— От так і мій Іван балакав, так і покійний батько казав, не зважаючи на своє здоров`я.

— Покійний ваш батько не зважав, а ми мали б себе щадити? А що ми в порівнянні з

ним?.. Ніколи! Земля нас не прийняла б, коли б ми не постояли за неї!

Нечаїха мовчала. Привикла до таких слів. І Босаковський не відзивався хвилину. Знову

був лихий на себе, бо чув, що сказав не те, що годилося сказати. Аж, помовчавши хвилину,