З-під Полтави до Бендер. Крутіж

помітна усмішка мимолетна. — Тепер не штука вмерти, але жити! — додала й задумалася.

У світлиці сутеніло. Сонце сідало за ліс. Від лугів несло в’ялим духом пожовклого листя і

сухих билин. Котрась з Уласових невісток сміялася здоровим хуторянським сміхом, і сміх цей

лунав чомусь так нестерпно.

Босаковський оперся підборіддям на руків’я шаблі. В голові йому шуміло, як у млині.

Закусував зуби, щоб не зрадитися, що по його тілі пробігають дрожчі. Крізь вікно бачив, як

останні сонячні проміння скакали по жовто-червонавих листках, і здавалося йому, що це так

скачуть поодинокі хвилини його життя. Ще кілька... хвилин і — настане ніч.

— А що з вами діялося, пане Босаковський, за той час, як ми розійшлися? — спитала

нараз Нечаєва.

— Зі мною?.. От так жив собі помаленьку. Наперед не виривався, ззаду не залишався,

середини тримався.

— Під Конотоп ходили?

— Ще б то ні!

— І билися?

— Не чекав, аж мене вб’ють.

— А чи все ще такі жартівливі, як колись?

— Жартами смуток полощу.

— Щасливі!

— Та він не все втікає, цей смуток. Різно бува. От і тепер... — і не докінчив.