З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Зробила я так, як мені серце веліло. І нині, коли б могла, то не туди, а до Бихова

поїхала б, до свого мужа.

Босаковського лице гірко скривилося, хоч як він не хотів показувати того по собі.

— Рана вас болить? — стривожилася Нечаєва.

— Відізвалася. Але я привик до ран, пані. І невже ж це рана? От шарпнув мене трохи і

тільки.

— А все ж таки краще буде, як ляжете та відпочинете.

— Краще не може бути, як тепер є, коли я розмовляю з вами. Ви й не знаєте, який я

щасливий. Пригадується Чигирин і Суботів і наче бачу вас дівчинкою отакою,— і показав,

якою тоді була Нечаєва.

І це «отакою» вимовив він так якось тепло, так зворушливо, що аж дивно було, звідки він

такої мови взяв.

— Ви все так сумно дивилися на світ, мов прочували, що колись настане.

— Може і прочувала, не знаю.

— А ваша сестра Катерина, тая щебетала, мов пташка. То ж то весела була, як весняний

ранок.

— Ах, пане Босаковський, боюсь, щоб і вона тепер не посумніла.

— Бог ласкав, може відверне від неї лихо, і від вас, і від цілого вашого достойного роду. А

ми, вірні лицарі вашого незабутнього батька, постоїмо за вас.

— Спасибі вам.