З-під Полтави до Бендер. Крутіж

спитав:

— А як же там Бихів?

— Коли я виїздила, то все було гаразд, а як там тепер, не знаю. — І зітхнула.

— А ви коли з Бихова, пані полковнице?

— Коли? От уже й лік згубила, але, здається мені, давно, дуже давно.

— За мужем стужилися?

— Гадаєте, що ні? — спитала й подивилася йому в очі. — Привикли ми одно до одного.

Він такий добрий для мене.

— І хоробрий.

— А щоб ви знали, що хоробрий, справжній лицар. А слово його, як скеля. Що скаже, те й

святе.

— Так і повинно бути.

— Так є... Що я напросилася, щоб не висилав мене з Бихова, що не намолилася, ні й ні!

Намітив шлях, підібрав людей, вирядив мене і — їдь!.. Я поїхала,— з жалем промовила

Нечаїха. — Поїхала.

— Куди?

— Куди люди не їздять. Вовчими ходами й заячими слідами.

— Боже! Які часи!

— Які люди, такі й часи, не кращі і не гірші.

— Нема руки, щоб повела діло. Виговський зам`який.