З-під Полтави до Бендер. Крутіж

стаєнні хлопці. Хоч через поріг хотіли побачити Нечаїху.

У тих важких і небезпечних часах, коли Україна, мов велика, але невикінчена ще будівля,

затріщала й захиталася в основах, коли, здавалося, Богданове діло змарніє і пропаде навіки,

усякий дивився на сиріт по покійному гетьманові як на живий спомин про недавню світлу

минувшину, за якою усі тужили й жалували, а мало хто почувався до вини, що її втрачено.

Тоді, як Катерина Данилиха Виговська живіше нагадувала свого покійного батька, бо й

подібна була з очей до нього, і часто-густо їх укупі бачили, то Олена-Степанида Нечаїха

мала в собі щось із тієї сумної, тугою оповитої святості, якою осяяні бувають спомини про

величну минувшість.

Тому-то й Босаковський не дивився на неї, а прямо молився, як до святої, коли після

обіду Олена сіла у своєму кутку та казала і йому сідати проти себе.

Журтував, що дзигель заломиться під ним, бо він тільки на коні вміє справно сидіти і що

лиш на її приказ зважився присісти, як на гіллячці птах.

—

Тобі, пане Босаковський, Господь дав такий зріст, що мені прийшлося б дуже

голову вгору підіймати, хотівши балакати з тобою.

Кому іншому Босаковський знав би, що відповісти, а перед полковницею Нечаїхою буцім

язика в роті забув. Соромився своїх неслухняних вусів, свого полатаного лоба і, як київський

спудей перед співом, відкашлювався та поправляв комір, хоч він навіть не доторкався до

його довгої, як гусака, шиї.