З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«не руш мене». Ніхто поганого слова не чув від неї, ніхто її сердитою не бачив. Здавалося,

за всіх вона терпіла, усі болі у своє добре серце брала. Віддана за Івана Нечая, брата

славного Данила, що під Красним лицарською смертю згинув і що про нього пісню по всій

Україні співають, щиро свого чоловіка любила й найрадніше з ним перебувала. А що Нечай,

полковник черкаський, хоч Богданів зять був, завжди службу подальше гетьманської столиці

робив, і то звичайно важку й дуже відповідальну, то й Олена молоденькою з батьківського

двору пішла у світ та мало коли в Чигирині та Суботові бувала.

Останній раз приїхала була на похорон батька, щоб дивувати людей своїм кам’яним

смутком. Як статуя за домовиною йшла, без сліз і без голосіння. Дехто міг собі погадати, що

не любила покійного батька, а на ділі більш люблячої доньки, може, ніколи й не було.

Останніми часами Іван Нечай перебував у Старому Бихові. Царська рать напирала,

намагаючись захопити Бихів, а полковник Нечай землю їв, що Бихова не віддасть. Зачинився

у ньому, поправив мури й вали, призбирав куль і пороху, дібрав таких відважних і хоробрих

товаришів, як і сам був, та сказав собі, що живим не здасться. Олена Богданівна, як

любляча, вірна дружина, не кидала свого чоловіка, у Старому Бихові сиділа, хоч сестра

Катерина і сам гетьман Виговський кликали її до Чигирина, що був куди краще укріплений та

знадоблений кулями й гарматою.

Олена не йшла й про неї стали ходити всілякі тривожні вістки.

Тому-то й так незвичайне враження зробила її несподівана поява між полонянками на

Уласовім дворі. Не лиш Помело й Панас не могли від неї очей відірвати, а й конюхи та