З-під Полтави до Бендер. Крутіж

пролив.

Усіх очі повернулися до Босаковського. А він стояв у своєму каптані з лосевої шкури,

високий, худий, буцім засоромлений Уласовою похвалою, лівою рукою шаблю притримував,

а праву до грудей притискав, заодно твердив:

— Не мені, не мені, а Богові Всемогучому хай буде честь і вдяка!

Нараз очі його впали на жінку, що безмовно в кутку світлиці сиділа. Випрямився, подався

кроком назад, обличчя його стало не те, що було перед хвилиною, здивування, непевність,

радість промайнули по ньому, він стрепенувся, підбіг і крикнув не своїм голосом:

— Олено Богданівно, невже ж це ви?!

Пізнав молодшу доньку покійного гетьмана Богдана, полковницю Нечаїху.

9

— Полковниця Олена Нечаїха, покійного гетьмана Богдана молодша донька! —

понеслось по хуторі й кожний хоч через поріг хотів глянути на неї.

По смерті великого гетьмана і його старшого, невговканого сина Тимоша тільки свічки й

воску осталося, що дві його доні, старша Катерина за братом гетьмана Виговського,

Данилом, і молодша, Олена-Степанида, за полковником Нечаєм, бо на молодшого

Хмельниченка, на Юрася, усякий дивився більше із спочуванням, ніж із надіями. Знали люди,

що це хлопець слабого здоров`я, якого часто навідувала недуга, і як переходила, він довго

ще лежав непритомний і до ніякого діла неспосібний. Зате обі доні Богданові були здорові і

дуже гарні.