З-під Полтави до Бендер. Крутіж

йде, як погадати. Таке горе, таке безталання, що хоч у прірву скачи.

Сама плакала й жінок до плачу підбивала. Хиталися, як верби над потоком та ще в

дощову годину. Що вітер повіє, то краплі дощу посипляться з їх гілля. От так сипалися сльози

з очей полонянок.

Улас, як усі козаки, не любив жіночого плачу. — «Та бо ти, жінко, — сердився, — буцім

розуму не маєш. Замість розважити гостей — до плачу їх доводиш. Встидайся! І до чого тії

сльози здалися? Що сталося, те не відстанеться. Тут не плачу, а розуму треба. Бо як усі

станемо ревіти, то ворог прийде і пішле нас до біса».

— Чиряк тобі на язик! — гримнула на чоловіка Устя. — Біса в таку годину взиває. От і

похвалився перед чужими жінками, який то він мудрий.

— А невже ж вони чужі? — боронився Улас. — Усі ми від одної матері біди та від одного

батька лиха. Що, ні?

Жінки не лиш притакнули, а й дякувати стали йому як спасителеві своєму. — «Коли б не

ви, — казали, — то ми опинилися б Бог знає де. А так Господь милосердний послав нам на

підмогу таких лицарів, що про них тільки пісень співати б».

— Авжеж, що краще пісень співати, ніж потоки пускати, — жартував Улас. — Маємо

навіть дядька Помела між собою. Він до бандури мистець. Як заграє нам по обіді метелиці,

то й про горе забудете, мої ви. А тепер мушу вам сказати, що коли б не товариш Босий,

якого нам Бог милосердний саме вчора, мов із неба, зіслав, то хтозна, що було б із вами, і з

нами. Йому ви дякуйте, не кому іншому, бо він найбільш потрудився і навіть кров свою