З-під Полтави до Бендер. Крутіж

мадонни; поміж живими жінками скидалася вона на гостю з далеких, невідомих країв. Вабила

до себе й приманювала незвичайною своєю вродою, але й не давала близько приступити до

себе; сумна достойність веліла шанобливо ставитися до неї.

Може це й було причиною, що навіть брудні руки харцизів не торкалися до неї. Одяг тієї

жінки, не так багатий, як гарно достоєний до неї, був майже неткнений. Темно-фіолетовий

жупанець із горностаєвим білим коміром туго охоплював її струнку постать, мов притулю-

вався до неї, жовті сап`янові чобітки гострими своїми носиками цікаво визирали з-під

термоламної плахти, а на вирізі тоненької сорочки мерехтіло кілька зразків рівних круглих

перел, величини горохового зерна.

Ті перли особливо гарно підходили до неї, ще сильніше підкреслювали її сумовиту,

незвичайну вроду.

Коли Уласові невістки обходили гостей з чарками гарячої варенухи, вона подякувала, бо

не вживає, при тому привітно всміхнулася тим усміхом, що ледве помітно промайне по

вустах, але в пам’яті залишається надовго. Випила склянку молока, закусила коржиком і

знову сиділа в кутку, мов чужа й неналежна до товариства, — далека.

Аж відчинилися двері й увійшла Устя з Уласом, а за ними, схиляючи голову на порозі,

щоб не вдарити нею об одвірок, всунувся Босаковський.

Жінки піднялися з місць.

— Чого ж бо ви! — припадала до них Устя. — Сидіть та будьте, як у себе вдома. Бідні,

бідні мої! — падькалася. — Такого горя зазнали, стільки страху наїлися, аж мороз по спині