З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Кажучи це, показала на свій порваний одяг. — А все ж таки всього харцизам не дала!

Розвинула хустину і поклала кілька чималих перел, які вспіла повідривати чи

повідгризати зубами з «кошульки перлової» та сховати в устах.

— Спасибі і за те, бо решти я вже не побачу.

— Добре, що вас цілими залишили, — додала третя.

— Великого викупу сподівалися, тому й пощадили. Коли б не це, Бог знає, де ми тепер

були б.

Так вони, хоч і не радо, розказували про свою біду, слова густо перемішуючи зі сльозами.

Одна тільки з них сиділа в кутку, мов намальована, мов той образ на покуті, задивлена у

простір та заслухана в голос власної душі. Не плакала, не нарікала і навіть не зітхала, хоч

видно було, що терпіла може й більше від других тим німим і безмовним терпінням, замкне-

ним у душі на замок гордості.

Молода ще була, літ коло тридцять. Не марна, але й не огрядна, блідолиця, з великими

синіми, як фіалки, очима і з темно-попелястим волоссям. Уста малі, не скорі до сміху,

паленіли краскою свіжих малин і ціла вона нагадувала не буйний степ, а скоріше лісову

поляну, овіяну таємними чарами літнього погідного ранку, що будиться з короткого нічного

сну, ранку, несвідомого грядучої днини.

Буйне, злегка схвильоване волосся, переділене посередині голови, обрамляло сумовите

личко, стискало вуха і сплетене було позаду, на круглій, мов зі слонової кості, шиї у тугий

грецький вузол. Було в тій молодиці щось від античної богині і щось від християнської