З-під Полтави до Бендер. Крутіж

сталося з ними.

Але гості не дуже-то спішилися до розмов. Бліде світло осіннього хмарного ранку, що

вливалося у простору світлицю крізь скляні оболонки невеликих вікон, додавало їм ще

більшого смутку. Видно було, що всяка з них охоче припала б до подушки в затишнім куточку

і плакала б, плакала донесхочу. А тут слід було показати себе гідно й достойно, щоб

хуторяни не подумали собі, що вони не вміють оцінити того добра, яке їм зроблено,

визволяючи їх з неволі. Всміхалися тим силуваним сміхом, що нагадує усміх пізньоосіннього

сонця або останні квіти та городі. Лиш тілом своїм були на Уласовім хуторі, а душею усе ще

витали у своїх домівках, з мужами і дітьми.

Перше враження великої радості, коли переходили від розбишак у руки Босаковського,

минуло і замість нього з’явилася ціла низка питань, що сталося з їх дітьми, хатами,

хазяйством і як їм туди вернутися?

Якась молода сотничиха не втерпіла й розридалася уголос, головою об стіну товкла.

Недавно побралися, і то з великої любові. Завели чимале хазяйство, челядь, достатки,

так їм добре було, що хіба пташиного молока бракувало. Аж нараз налетіли вороги, як круки.

Спалили двір, слуг перебили, добро розграбували. Чоловік її коло гетьмана, а вона тут, сама

у невідомій стороні, безпомічна й безрадна, і тільки їй ходу, що з моста та в воду.

— Не гніви Бога, сестро! — вговорювала її сусідка, жінка старша і бувала у світі. — Бо що

я мала б казати? Я тридцять літ ні дня, ні ночі спокійної не мала, рук собі від роботи не чула,

годувала, не досипляла, як нараз, мов сорока на тину, сіла. Ось диви, яке моє добро! —