З-під Полтави до Бендер. Крутіж

сіяла.

— А ходи ж бо у світлицю хутчіш!

— Чого?

— Не питайся, ходи!

— Бачиш, що не можу. Біля недужого сиджу.

— Та який я тобі недужий! — заперечив, зриваючись із постелі, Босаковський. — Такий

мед, що й мерця поставив би на ноги, не то що. Цілющого меду, кажу вам, паніматко, дав

мені напитися ваш Улас. Підемо!

— Підемо, та не всі, — спротивився Улас. — Тобі, брате, полежати годиться. І як ти

підеш такий пооб`язуваний поміж жінки? Та ж ти ще парубок, а не дід такий, як я.

— Справді, як вам такому йти! — притакнула й Устя.

— Як мені, кажете, такому йти? — зажурився Босаковський. Йому дуже не хотілося

лежати в боківці, тоді як у світлиці було нове й, хтозна, чи не цікаве товариство.

— Ваша правда, добродійко Усте, що кращих у коноплі кладуть, ніж я тепер, але зніміть

із мене оцей тюрбан, і я знову стану подібний до чоловіка. Що, ні?

І хоч як противилася Устя, хоч як відраджував Улас, він таки поставив на своїм. Доти

просив і приговорював, і вигадував усяке, аж Устя зняла з його підголеного лоба не

перев’язку, а просто рушник, яким цей лоб був туго зв’язаний, мов бочка обручами. А рану

заткала полотняною шарпанкою та заліпила мастю.

Босаковський поправив свій оселедець, розчесав і пригладив вус, випрямився,