З-під Полтави до Бендер. Крутіж

починали. Така доля моя. Як на війну, то Босаковський перший, а як женитися, то — підожди!

І діждався я до сивого чуба. Та ще й це сказати годиться, що дуже то я вередливий був.

Першої з краю я тобі не покохаю, а треба, щоб була і гарна, і розумна, і не з якого-будь роду.

Не хочу розбовтувати шляхетної крові, — щоб ти знав.

— Бачу, бачу, — усміхнувся Улас. — Ти такий козак, що все робиш не так, як треба. Зате

б’єшся, як чорт!

— А правда? Але що це нинішній бій, коли його рівняти з тим, що колись бувало. Раз я

перед собою цілий чамбул пер, як стадо баранів.

— Цілий чамбул?

— Щоб я так воду пив, коли брешу. А воно було так...

І Босаковський, забуваючи про біль і рану, брався розказувати один із своїх незліченних

подвигів лицарських, коли в сінях залунав голос Усті:

— Уласе! А де це ти пропадаєш? Того діда, як треба, то не докличешся, а як ні, то коло

тебе треться. А відгукнися ж, старцуне непотрібний!

— Бач, як щебече! — усміхався Улас. — Мов соловейко.

— Дійсно, — притакнув Босаковський, — гарний голос у твоєї дружини. А все ж таки

відгукнися, коли тебе кличе.

— Пощо? Хай собі горло протре. їй це для здоров’я потрібне.

— Буде тобі здоров’я, як знайде.

Та Босаковський не вимовив цих слів, як на протязі появилася Устя. Врадована така, аж