З-під Полтави до Бендер. Крутіж

ставком, копала для них ями. Тільки ще сліди пролитої крові багрилися і вилискували до

сонця, як велетенські рубіни.

Кілька ранених лежало на мураві, й Устя оглядала їм рани. Так дбайливо це робила, якби

то були не вчорашні вороги, а свої люди.

Нараз побачив Улас Босаковського з табором і за голову вхопився.

— А це що?

— Це для вашої милості й для вашої дружини, добродійки Усті, — відповів чемно

Босаковський. — Даруночок маленький привожу за гостину вашу премилу.

Балакав так, буцім він дійсно свою річ дарує.

— А мостиві пані й панянки, — повернувся до полонянок, — вольні і без викупу. Милості

просимо розпоряджати собою по власній уподобі. Якій до батьків спішно, то до батьків піде, а

якій до милого свого, то до нього. Не спинятимемо. А поки що, добродії наші, Улас та Устя не

відмовлять вам гостинної стріхи, щоб відпочити. Правда, що не відмовите?

— Ще й питаєшся! Ми гостям раді, — відповів, кланяючись, Улас. — Будь ласка, злазьте

з возів та вступайте в наші низькі пороги. Не погордуйте хуторянським хлібом-сіллю.

Балакав якомога чемно, бо бачив, що жінки це зі знатних родів.

Босаковський і собі зіскочив із сідла і хотів помагати жінкам злізти з возів, але

закрутилося йому в голові, й він мало не впав. Борис підбіг до нього. Завели недужого до

бічної хати.

— А не казав я вам, щоб спочили, бо забагато крові сплило, а ви — ні та й ні! Лягайте ж