З-під Полтави до Бендер. Крутіж

не вірили своєму щастю. Так несподівано спало на них, що й повірити важко. За возами

їхали Уласенки. Кожний із них вів одного, а то й два здобуті коні. Панас зі своїми псами на-

останку. Аж язики з радощів повивішували, а так рвуться, що втримати їх годі.

За табором конюхи корів і волів женуть.

Світає. Ранок будиться зі сну й позіхає імлою.

Бориса щось тягне до возів із жінками. Все йому здається, що там його Маруся... Боже ти

мій! Коли б була, то більшого щастя і не треба. Але її нема. Спитати б, чи хоч не чули чого

про неї, не бачили, не зустрічали? Та боїться питати, щоб чого злого не почути. Не хоче

тратити надії. Зиркає тільки з-під ока, наслухує, чи не почує чого. Ні.

І вози сунуть, як примари сонні. І весь цей похід у передсвітню годину на лісовій

невиїждженій дорозі більше на сон, ніж на яву подібний. Борисові так дивно: поїхав із

Журбою з приказами до сотні, а вертається з людьми, яких ніколи не бачив.

Це нині... А що буде завтра?.. Може, його доля знов кудись у невідоме зажене.

— Борисе! — почув голос Босаковського і почвалав конем до нього.

— А що там, дядьку?

— Не дармували ми нині, правда? Заплатили Уласові за хліб і сіль.

— Ще й як!

— Біда лиш, до мене якийсь харциз заглибоко шаблею черкнув. Боюсь, щоб кості не

нарушив.

— Не думаю.