З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Побачимо, як засвітає, хто ви. А тепер пов’язати їм руки! — приказував Босаковський,

звертаючись до своїх людей. — Так. А щоб мені ані один не пробував утікати, бо пущу собак.

Босаковський наказав своїм людям обступити табір і не випускати нікого, а сам зіскочив з

коня і став перешукувати вози. Чого там не було! І сало, і крупи, і поросята позаколювані, і

побитої домашньої птиці цілі купи. Бочки з горілкою і міхи з вином також. Знать» не в однім

хуторі хазяйнували харцизи й не будь-де, бо й постелі, і килимів, і одягу всілякого

навантажений був цілий віз.

На боці корови та воли у траві лежали, ремигаючи.

Де така ватага перейшла, там хіба земля та небо тільки лишалося. Чого не візьмуть, то

попалять та поруйнують, людей молодих із собою забирають, а старих та маленьких дітей —

на другий світ.

— А де ж полон? — питався Босаковський.

— Є, — відповів дід. — Але мало. Полон татари беруть, а тут їх лиш кілька було. Решта

наволоч усіляка.

— А ватажок? Цей високий, як дзвіниця?

— Звір, а не чоловік.

— Уже він тепер нікому кривди не зробить.

— Убили?

— Навіть не здригнувся.

Діди й конюхи зраділи. Знати було, що він їм дався взнаки.