З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Борис хотів скочити до хати по горілку, та Босаковський добув пляшку зі своїх бездонних

шароварів.

— Улас, щира душа, дав мені надобраніч, та я не встиг випити, аж тепер знадобиться...

Тільки ти не лий багато, бо шкода... Так, так, спасибі, але пляшку дай сюди!

Заки Борис заліпив рану, Босаковський випив горілку до останньої краплі, кажучи, що як

вона має пособити, то треба її усередину давати, бо середина важніша від верху.

За той час Улас кінчав ворогів. Неважко було.

Втративши свого провідника, про якого гадали, що він непоборний, харцизи навіть не

боронилися. Кидали всю зброю та благали пощади.

Бачив це Борис і тягнув свого названого дядька до бічної хати. Хотів його покласти на

ліжко, щоби з нього забагато крові не зійшло.

— Тю, дурний! Це для здоров`я добре. Не менше двох разів на рік пускаю собі кров, щоб

мене не залила. Бігай скоріше до стайні та кажи наймитам, щоб коней сідлали. Поїдемо за

ворожим табором. Він, мабуть, недалеко звідси стоїть.

Але наймити й без того вивели вже коні на зводжений міст.

Борис і Босаковський скочили на своїх. Панас, Помело, три Уласенки та їх жінки

почвалали за ними. Улас, Устя і челядь лишилися хутор пильнувати.

Недалеко вони йшли. Серед лісу в придолинку паслося стадо коней і кількох конюхів

грілося біля вогнища. Вони навіть не пробували супротивлятися й відразу здалися. Одному з

них Борис петлю на шию закинув.