З-під Полтави до Бендер. Крутіж

скочити Борисові на підмогу, бо сам проти трьох боровся.

Але Борис впору відскочив, і велетнів келеп зарився глибоко в землю, а сам він носом

запоров. Та був це борець не будь-який. Зірвався, вихопив келеп і замахнувся ним так

сильно, що коли б був улучив Бориса, то цей і не гикнув би. Але Борис, хоч менший і куди

слабший від свого супротивника, був набагато легший і меткіший від нього. Як дикий кіт,

почав він на всі боки скакати, поки не дочекався щасливого моменту й з усієї сили не рубнув

шаблею ворога по черепу.

Велет заревів, як ранений тур, рвонувся, але тільки два-три кроки ступив, і келеп вилетів

йому з рук, а він сам горілиць простягнувся на землі.

Босаковський саме тоді упорався із своїми супротивниками й прибіг Борисові на

допомогу. Та, побачивши, що сталось, шаблю об полу обтер і тричі нею Бориса по правому

рамені ударив.

— Бачу, що не осоромиш мене, — промовив і хотів вус повісити на вухо, але тоді

побачив, що вус цей був увесь у крові.

— Бач, якийсь нехрист черкнув мене, і то по самім лобі. Та, мабуть, я йому це з лихвою

віддав.

Борис ухопив його за руку й потягнув до криниці. Хотів віддирати рукав від своєї сорочки

й промивати рану, та Босаковський не дав.

— Краще відро на голову вилий, це мені добре зробить... Так... Ух!.. Як же я змахався... А

тепер скоріш затовчи пороху в сивусі і на шматині приложи до рани.