З-під Полтави до Бендер. Крутіж

зашипіло, засичало, засвистіло, зударяючись із ворожими шаблями. І знову кілька людських

тіл, як кілька підрубаних у лісі дерев, повалилося на землю. Та на їх місце перли інші, бо

велетень-харциз усе келепом вимахував над ними, гукаючи:

— Вперед, бо смерть!

Аж котрийсь із харцизів, побачивши Босаковського, високого не на людську міру, з

вусами, як гадюки, по яких спливала кров, і з блискавкою замість шаблі в руці, крикнув:

— Упир! Упир!

— Кому до пекла спішно — ходи! — відповів Босаковський і рубав із такою силою, що

голови як не відлітали з пліч, то розчереплювалися надвоє.

— Вперед, бо смерть! — ревів харциз і на кладці стовпилося стільки людей, що вона не

видержала, затріщала й полетіла стрімголов.

— Пали! — гукнув Босаковський і з вікон посипалися кулі на тих, що бовталися у воді, як

у кошелю раки.

Рів був глибокий, вода, болото, а на дні повбивані гострозатесані кілки. Вийти з того рова

живим не було легко.

Улас тримав своїх людей біля великої брами. А як побачив, що сталося біля бічної, казав

Панасові пускати собак.

Вісім звірюк рвонулося вперед. За ними біг Панас, У сорочці і в полотняних штанах, з

довгою сивою бородою і з старосвітським луком у руці виглядав справді, як упир, що

піднявся із забутої могили, щоб боронити домівки, в якій колись проживав.