З-під Полтави до Бендер. Крутіж

пали!

З вікон грюкнули стріли, і то не з двох, а з кількох гаківниць, бо дві невістки й одна

наймичка не втерпіли на ріжку, лиш на вишку побігли і так добре ворога на ціль узяли, що ні

одна куля не схибила.

Захиталася ватага, заскавуліла, завила, захарчала і стрілами на стріли відповіла. Але

ворожі кулі попадали в дубовий гострокіл і в дильовані стіни хутора, не влучивши нікого з

оборонців.

Поки ворог стріляв, вони до землі припали і лиш тоді, як він над самий рів прибіг,

посхоплювалися на рівні ноги.

Рів був такий глибокий, що до великої брами без зводженого мосту годі було дістатись,

тому харцизи повернули направо й, побачивши кладку до бічних воріт, гусаком посунулися

нею. Але кладка була неширока й некріпка — затріщала. Цей тріск та ще свідомість, що хутір

не спить, а борониться, нагнав напасникам страху. То пускалися йти, то подівалися назад,

штовхаючи один одного та звалюючи з ніг. Аж їх отаман, головою вищий від інших і в

раменах ширший удвоє, кинувся з колепом на своїх людей.

— Хто повернеться — смерть! — гукнув, аж ліс від страху зойкнув.

І лиш тоді кілька передніх із криком більше розпуки, ніж бойового завзяття, вскочили у

браму, просто на шаблі Босаковського, Бориса та шістьох Уласенків.

— Бий харцизів, бий! — кричав Босаковський.

І знов вісім шабель, як вісім блискавок ясних, блиснуло у блідому місячному сяйві,