З-під Полтави до Бендер. Крутіж

І не минуло й кілька хвилин, як із передньої сторожі ні одна душа живою не лишилась.

— Так їм і треба, — зітхнув Босаковський, з привички шаблю обтираючи полою. Віддихав:

«Ух! Не люблю я такого бою. Та не моя вина. Хлопці, а є ви всі?»

— Є усі! — гукнуло сім голосів.

— А цілі?

— Цілісінькі.

— То тоді славити Бога. Лиш не гадайте собі, що це кінець роботи. Вона лиш почалася.

— Уласе, слухай! Головна сила надходить.

— А мені що, — відповів старий козак, закурюючи люльку.

— Може на твою браму вдарять.

— Хай б’ють! — і блиснув бердишем, до якого був великий охотник.

Панас насилу вдержував вісім ланців від восьмох собак, здорових, як ялівки, а лихих, як

дикі звірі. Устя з невістками та з двома дівками-наймичками примістилася на двох рогах хати

із супротивного боку. Пильнує хутора від ставка, хоч звідти до нього дістатися найтяжче.

Вони також страху не знають. Довголітні війни й безнастанна небезпека загартували їх душі

й тіла. Стріляють не гірше від хлопів і за шаблю скоріш хапаються, ніж за веретено. Це не

панянки, що сонця й вітру бояться, а жінки, що й на ведмедя з рогатиною пішли б. Знають,

що хутір сам собі господар. Село далеко, а місто ще далі. Боронися сам або гинь!..

Босаковський знов вухо до землі притулив.

— Ідуть! Небагато їх, із півсотні... Чвалають кіньми... Злізають... Біжать... Хто в Бога вірує,