З-під Полтави до Бендер. Крутіж

давав, щоб береглись. Коли б не мла, то вже ворога можна би було побачити з вікон, а то

лиш чулося, що йде. Чимраз ближче і ближче. Кроків триста, двісті, сто. І — стали.

— З коней зіскакують, як якусь хвилину будуть, — шепнув Босаковський і причаївся, як до

скоку кіт. Шабля у руці. Коло нього Борис і два Уласенки, по другім боці брами чотирьох... Ні

пари з уст...

А ворог підкрадається, як злодій. Він певний, що хутір спить і що черниця брами

відчинила. Тільки йди та души дурних хуторян, як тхір курей. А все ж таки надумуються.

Може не знають, куди краще входити.

Босаковський свиснув.

На той свист кілька людей кинулося до брами. Але ні один із них далеко не зайшов.

Привітало їх вісім шабель гострих, як вісім ясних блискавок.

Але ж бо й вони голіруч не наступали й тільки цей несподіваний привіт оголомшив їх,

осліпив і такого страху нагнав, що замість відбиватися, кидалися на всі боки, як звірі,

несподівано загнані в тенета. А на їх голови сипалися удари — певні, сильні, смертельні, як

громи з неба.

Хто з розбитим черепом безмовно на землю, мов сніп, падав, хто просив пощади, а хто

тільки про те й думав, як би втікати. А там стояв Босаковський. Плечима браму підпер, а хто

йому під шаблю навинувся, той тільки й світа бачив.

— Злодії, випоротки зінські, я вас провчу, як чесних людей турбувати! Доволі крові

людської напились, гетьте!