З-під Полтави до Бендер. Крутіж

якась птаха скиглила. У стайнях коні тупотіли, пси крізь сон на ланцюгах зітхали. Панас коло

головної брами на колоді куняв. Мабуть, і його сон зморив, бо тінь, що від нього падала,

хиталася чимраз більше. Ніби Панас заснув, а тінь за нього сторожила.

Минула північ, той час, коли найтихше буває. Навіть миш не прошарудить ніде. Тільки

десь далеко пугукнула сова: «Угу! Угу!»

Босаковський нашорошив вуха.

І знов: «Угу! Угу!»

«Починається!» — сказав до себе і принишк.

Чув, як у сусідній кімнатці тихесенько відчинилися двері і, мов мара, висунулася черниця.

Бачив, як вона безшелесно перейшла через садок і хильцем підкралася до бічної брами.

Ніби тінь майнула по частоколі.

— Борисе! Вставай! — прошипів Босаковський. — Буди всіх, щоб були готові. Світла не

паліть, лиш зброю тримати і чекати, аж дам приказ!

Борис побіг. Черниця наближалася до брами, приклала два пальці до вуст і свиснула

тонким свистом. А тоді відсунула засув і вже збиралася відсувати й другий, коли враз

Босаковський, мов тигр, кинувся до неї. Не встигла підкасати рясу, щоб із-за пояса добути

ніж, як вхопив її, перегнув, повалив на землю і притиснув коліном.

— Писнеш слово — смерть!

І вправно, немовби це робив щоднини, зв’язував поясом руки та ноги. Туго, туго.

— То ти така черниця! — шипів. — Із закону дідьчої матері, чорт би тебе взяв! Борисе!