З-під Полтави до Бендер. Крутіж

курили люльки й ділилися салом. Краяли його на такі вузенькі шматочки, що, як Мручко казав, не

було що навіть на зуб покласти.

На запит, чого вони хочуть, битися чи йти в полон, сміхом відповіли: «Ми? В полон? Краще

чортові в зуби. Ото вигадали забаву. Голосування. Шкода часу. Москалі гнали, висолопивши

язики, аж захекалися, і якби на них вдарити негайно, то замість до них іти в полон, може, б ми їх

разом із світлішим полонили, а так видихаються, чортові душі, і без бука до них не приступиш.»

«Як же, панове, буде? - наставав на козаків Дукер. - Битва, чи полон?» Мручко шарпнув

вус: «Робіть, що хочете. Ми зробимо своє».

Заки Дукер вернувся, у Левенгавпта був уже посол від Меншикова. Світлішому спішно було

почути відповідь. Від одного з полонених довідався, що король і гетьман переїхали вже на

другий бік і що їх важко буде дістати в свої руки, треба ж тоді хоч Левенгавпта з рештою армії

взяти, бо як вернеться голіруч, то буде дубинка в роботі. Та ще боявся фельдмаршал, щоб

шведи не отямились, довідавшися, що москалів менше, чим їх. Тому то й наглив. Левенгавпт

відповів, що за годину скаже своє рішуче слово, і сам поїхав у табор, щоб на власні вуха почути,

чого собі військо бажає. На капітуляцію він не мав охоти. Це для хороброго офіцера надто

великий сором. Що скаже його милість король, коли довідається, що шведи без бою побігли, як

стадо баранів, у московський полон? Такого ще ніколи не бувало. Потішався надією, що хоробрі

шведські батальйони, як побачать його, то сором не дозволить їм згодитися на капітуляцію. Та,

на жаль, сподівання завели Левенгавпта. В батальйонах побачив брак дисципліни, хаос і

безголов'я. Цілих відділів бракувало, і ніхто не вмів сказати, куди вони ділися. Прямо: були й