З-під Полтави до Бендер. Крутіж

прапори перед конем Меншикова, а він, гордий і вдоволений, казав своєму ад'ютантові

записувати їх число. Альбеділів відділ свого прапору не дав, - його розірвано на дрібнесенькі

шматочки, а держак розломано й кинено в Дніпро.

Туди кинулося декілька старих альбедільців, але вони, не допливши навіть до

першого дніпрового острова, пішли під воду. «Vivat Carolus Rex! »[3] - гукали вони, потопаючи, й цими словами, як ножами, влучали в серце своїх товаришів, які на березі стояли.

Грозила небезпека, що й вони підуть за їх приміром, вибираючи смерть, а не полон. Насилу

старшини здержали їх. «Ви обіцяли, - кричали до них, - слухати свого вождя, вождь каже

здаватися, - здавайтесь. Не деморалізуйте інших батальйонів і не псуйте останків дисципліни.»

Відділ отямився й почав формуватися. Начальник напереді, команда, і - альбедільці

рушили в свій останній похід.

Всі розступилися й давали їм дорогу. «Альбеділь іде!» - почулося в товпі. «Альбеділь іде!»

Забувалося, що йде він у полон, до того горбка, на якому стояв злобно всміхнений Меншиков,

хотілося бачити ті лицарські постаті, ті суворі Марсові обличчя, цей рівний, сталевий хід, в якому

не слідно було ні втоми, ні приниження.

Нараз: «Стій!» - і відділ зупинився, - стояв, як мур.

Начальник і його ад'ютант повернулися лицем до своїх людей. «За честь Альбедільового

відділу!» - крикнув перший. «Хай живе Швеція!» - відповів ад'ютант і, заки можна було зрозуміти,

що вони хочуть зробити, кинулися на себе з рапірами.

За хвилину оба лежали на землі, а з їх синіх каптанів лилася кров.

Зчинився заколот. З горбка пустився московський відділ, але альбедільці вхопили своїх