З-під Полтави до Бендер. Крутіж

нема. Розбрелися по комишах, шукаючи човнів, щоб переїхати на другий бік, або, не чекаючи

рішення, перейшли до москалів. «Це вже не армія, - погадав собі Левенгавпт, - але один

великий труп, який починає розкладатися. З такою армією не побідиш, тільки ще гіршого сорому

наберешся».

Тому то в 12 годині післав Меншікову свою остаточну відповідь, що... здається.

«А все ж таки на кілька годин загаїв я тут Меншикова і тим самим дав королеві змогу

проїхати порядний шмат дороги. Тепер уже його й сам чорт не дожене.»

Була це остання й одинока потіха Левенгавпта, стебло соломи, якої він ухопився, щоб не

потонути у глибинах розпуки.

8.

Почався останній акт трагедії Карлового війська. Шведські батальйони здавали зброю, що

нею здобули блискучу славу.

Цілими відділами проходили і перед Меншиковим кидали шпади, мушкети, пістолі.

Виростали гори смертоносного знадіб'я. Триста воєнних прапорів, колись буйних і гордих,

принишкло на землі.

Окривавлені, подерті, безсилі жалувалися перед нею на своє безталання. Замість

провадити полки по славу, висітимуть у московських теремах під порохами безділля і на

позорище грядучих століть. Не скажуть внуки: «Під тими прапорами боролися і гинули за

Швецію наші діди, лицарі Карла Дванадцятого», лише чужинці показуватимуть на них пальцями,

приговорюючи: «Віш! Еті тряпкі у шведов атнялі ми». Як орли зі зломаними крилами, лягали ті