З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Босаковський не міг нахвалитися, як то Улас усе мудро і гарно обдумав. Справді, це був

не хутір, а маленька твердинька. Так запалився, оглядаючи гармати, що хотів хоч з одної

вистрілити, як він казав, «на віват».

Нараз із валу трьох їздців побачив.

— Хочеш, усіх трьох одною кулею змету, — звернувся до Уласа.

Але Улас його за руку вхопив.

— Стривай! Це ж мої сини!

Босаковський з жалем відійшов від гармати.

Три їздці вскочили в браму.

— А Максим де? — гукнув до них Улас.

— Не бійтесь. Не пропав твій мізинець! — відповіли.

— А де ж він?

— Він так голову задер, що й кочергою не дістанеш. Пишається, як у хомуті корова.

— Та чого? Кажіть! — настоював Улас.

— Та зчепилися ми у Поповій Балці з татарським загоном і погралися трохи, а що це

була Максимова перша сутичка з ворогом і що першу рану в ній він дістав, то й згордів так,

що й не приступай.

— Максим ранений! — скрикнув Улас. — Яка рана? Рубана чи стріляна, де? Глибока?

Оглянемо!.. Кажіть!

— І рана легка, і осмотрена добре, і залишили ми його в нашого пасічника Зосими. От