З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Щось я про полковницю Нечаїху чував, та ніяк не пригадую що. Але підождіть,

незабаром надтягнуть мої сини, може вони що знають.

Недовго прийшлося й ждати, як три старші наспіли.

— А тамті де? — привітав їх Улас.

— Або вони діти? — відповіли Уласенки.

— А ви де були?

— З ворогами стрінулись.

— І що?

— Бог нам поміг.

— А нових ран не придбали?

— Ніби кіт подряпав. А ми їх потурбували таки добре. Грабіжники й душогуби! І чому то

Виговський після Конотопа не погнався за ними? Тепер людям спокою не дають.

Тихо стало у світлиці. Знати було, що Уласенки доторкнулися важливого, а навіть

болючого питання, одного з тих, що їх нелегко вирішити. Козаки наші, учасники того бою,

пригадали собі, як то цар, почувши про конотопський розгром, хотів зразу аж за Волгу

втікати, а потім людям «усєх чінов» велів на царській твердині вали сипати та рови копати.

Навіть сам, кажуть, для доброго приміру за лопату брався. А на знак смутку в чорному ходив.

І мав чого. Самої кінноти впало тоді п`ять тисяч. Князі Пожарський і Львов також. А піших скі-

льки потопилось! Такого їхнього погрому і такої перемоги наших ще не бувало.

І все те намарно.