З-під Полтави до Бендер. Крутіж

—

Маруся Богатьківна? — скрикнула Устя. — Чи не сотника Богатька доня?

— Вона.

— Що її мати зі Стеткевичів виводилася?

— Еге ж.

— Що її маму викрав був сотник Богатько, як мій мене колись?

— Та сама. А хіба ви знали Марусю?

— Боже ти мій! Чи я її знала? З її мамою ми колись ляльками грались, а її я знала от

такіцькою. І пропала кажеш? Де, коли, як?

— Коли б я знав, то не сидів би тут.

— Правда. А люди? Чи не доповіли чого?

— Чимало чого доповідають люди. Одні її буцімто в Білій Церкві бачили, а другі аж у

Старому Бихові, одні — як на прощу йшла, а другі — як із карети визирала. Всячину

вигадують.

— Воно то так. Але ти не журися. Якщо Бог судив тобі Марусю, то вона не пропаде.

— Так. Але Бога взивай, а руки прикладай, — вмішався у розмову Босаковський. — Тому-

то ми й шукаємо Марусю. Поїхала, бачите, з дорученням від гетьманихи до полковниці

Нечаїхи і не вернулася. Коли б то знаття, де тепер Нечаїха, то може б і про Марусю довіда-

лись.

Улас задумався.