З-під Полтави до Бендер. Крутіж

теперішня гетьманиха.

— Розумію, а Катерина Виговська, Богданова старша донька, де?

— У Смілій, кажуть...

— А молодша, Олена Нечаїха?

— Мабуть, у Бихові, з чоловіком осталась. Він, кажуть, землю їв, що Бихова не віддасть.

— За Нечаїв я найбільше боюся, — зітхав Босаковський. — Чигирин укріплений гарно.

Кажуть, багато гармат має і пороху бочок із двісті. А Сміла — городок плохенький, якийсь там

загін татарський відперти може, але облоги не витримає. А з тим Биховом, то також діло

непевне. Жаль Богданових доньок!

І голова його похилилася на лосевий каптан.

— Дядьку! — збудив його з задуми Борис. — А що нам тепер робити?

— Що нам робити? Подумаємо. Діло нелегке. Треба обміркувати його з усіх боків.

Підождемо, коли не вернуться тамті три. Може вони щось певніше нам скажуть.

Борис скривився, мовби кислиці вкусив.

— Ждати?

— А ти б хотів чортові в зуби лізти? Не хочу я своєї голови дурно віддавати. Може, вона

ще до чого придасться. Діла тепер багато, і то великого діла.

— Так, так, діла тепер багато, — притакнув Улас. — Обміркувати треба. Нема чого

спішитися. А поки що покажу вам свою твердиню.

І пішли оглядати.