З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Вхопив.

— Не посадив на сідло перед себе?

— Посадив.

— І не втік, як з ягницею вовк?

Улас розсміявся широким, козацьким сміхом.

— Ах, ягнятко ти моє білоруннеє! Та тебе б, небого, і десяток не вхопило, коли б не

захотіла!

Устя за голову взялася.

— Господи милосердний, який це брехун нестяменний! Може ще скажеш, що не ти мене

викрав, а я тебе? Сусідова курка нашій свині ногу переломила, — правда?

— Може й правда, а може ні.

— А може ти мене й не хотів?

— Хотів, але воно так: як дурній заманеться, то дурний все знайдеться. Отак і з нами

було. Давні часи, давні. Жаль, що не вернуться вдруге!

— Авжеж, що жаль, бо ти ще й нині пірвав би якусь. Женохват!

— От і добалакався, Уласе! — скрикнули Босаковський і Помело. — Не треба було вовка

викликати з ліса, та ще й під ніч.

— Не такий то цей вовк страшний, як вам здається. Але ми про дівчину отого козака

стали казати. Як вона звалась?

— Маруся Богатьківна, — ледве вимовив Борис.