З-під Полтави до Бендер. Крутіж

вами, а тут і вечерю готувати треба.

Босаковський встав і поклонився до колін.

— Не трудіться, добродійко, бо ми невибагливі. Мені щоб порося та ще й око з карася, та

вінок ковбаси, а до нього з півпаски та ще відро оковити, то вже я і ситий.

— А не луснете? — спитала Устя і подріботіла в пекарню.

Помело хутором Уласа турбувався, казав, що тут більше вогненної зброї треба б, бо часи

вельми небезпечні. На те Улас повів їх до алькиря, де було лиш одне віконце, і то таке

маленьке, що навіть голови не встромив би. Тут на стінах висіло повно шабель, рушниць,

пістолів, ятаганів, ножів, дротяних сорочок, панцирів, а навіть і щитів, яких тепер на війну уже

не носять.

Босаковський просіяв. Про кожну штуку вмів сказати, який її шабельник або пушкар робив

і де, і коли, і скільки вона тепер коштує. Улас дивувався такому знанню, а Босаковський на

те:

— У мене колись три світлиці зі зброєю були. Лицарі в повному лаштунку, як живі, по

кутах стояли, а на валах гармат десятків кілька.

— А в мене їх лиш чотири, — признався Улас. — На кожний бік хутора одна. Але б’ють!

— А гармаші!

— Всі ми вміємо стріляти, а моя стара найкраще. Ще краще око має від язика.

— Буває і таке, — притакнув Босаковський. — Бог як наділить, то всім, як ось мене.

А Помело: