З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Що язик у тебе добрий, це правда, але очі?

— Я вам зараз покажу, які в мене очі, — і потягнув їх у садок. На дереві ворона сиділа.

Добув із-за пояса пістоль, підсипав пороху, набив і крикнув. Ворона зірвалася, та недалеко й

полетіла. Луснув постріл і вона, як відірваний листок, упала на землю.

Улас похитав головою.

— Знаєш, брате, коли б на свої очі не бачив, то сказав би, що брешеш.

— У мене що на оці, те й моє, — хвалився Босаковський.— Але ж і пістоль не будь який.

Це я його від короля Володислава дістав. А було воно так...

І хотів розказувати, та Устя до вечері попросила. Босаковський їв, аж за вухами лящало.

— Як бачу, то тебе Господь і шлунком знадобив не гірше від ока й язика, — зауважив

Помело.

— Господь знає, що робить, і волі Його святій противитися не треба, — відповів,

змітаючи страву Босаковський.

— І не противтесь, — припрошувала Устя. — Їжте, на те я і варила. Але чого це ваш

небіж у свого дядька не вдався; мовляв, буцім води в рот набрав.

— Журбу велику має, — пояснив Босаковський. — Дівчина йому пропала.

— Пропала! — скрикнула Устя. — Так, так, чимало їх тепер у нас пропадає. І татари

беруть, і царські люди вивозять, а інша то й сама батьків кине та за хлопцем біжить.

— Ти це знаєш, правда? — підморгнув Улас. — Бо сама колись таке зробила.

— Як зробила? Як? Кажи! Невже ж ти не вхопив мене!