З-під Полтави до Бендер. Крутіж

вжалить, так меду дасть.

— Таких жінок нам тепер і треба, — підкручував вуса Босаковський.

— Авжеж, що таких, — хвалив свою Устю Улас. — Бо що варта тепер така, що то ні пава,

ні гава.

— Або що ти її і сяк і так, а їй усе не так.

— Або що хоч із-за нігтя виколупай, а дай; дай того, що нема.

— Або чи роби, чи ходи, а її догоди.

— О, є всіляка жінота в нас на Україні, — кінчив Улас. — Є! Мало я того цвіту бачив на

широкому світу! А вже найгірша, знаєте, така тонкослізка, що то за хлопцями скаче вам, як

кізка... Моя Устя жінка чесна і вірна.

— Але ти який? — озвався той самий жіночий голос, чистий та дзвінкий, що й перше. —

Чому не питаєш мене, який ти?

— Мене хоч у ченці стрижіть, хоч архимандритом ставте.

— Нині то ти архимандрит, але колись був архибандит, — рубонула у відповідь Устя.

Вона вже не лиш руки помила, а й причепурилась. Як полковниця у світлицю ввійшла.

— Вона в мене з панів, — нашіптував Улас Босаковському. — Я її колись із панського

дому пірвав. Тому така куслива.

— Що він шепче? — перебила Устя. — Не вірте йому...

— Батько Улас вихвалював вас, паніматко, — відповів Босаковський.

— Скажіть йому, що «добре» само себе хвалить. Ось воно як! Але я забалакалася з