З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— У тебе, знать, не було ще непроханих гостей.

— Стереженого Бог стереже, — відповів Улас. — Татари в наші сторони не забігають, а

гультяйство мене боїться. За чарівника мене мають. А мої чари, мабуть, не потребую вам

того казати, це досвід. Не ходжу по світі як сновида, лиш помічаю, що бачу. В книзі життя

читаю. Тому-то я і погоду вмію вгадати, й рани лікую, а вони кажуть, що я хованця тримаю. А

мій хованець ось де — і показав на голову.

— А не страшно тобі так на відшибі сидіти? — питав його Босий.

Улас усміхнувся.

— Тепер чим дальше від людей, тим краще. А мені більше людей не треба, як маю.

Сімох синів, невістка, дружина, челядь, ну й я.

— Як синів сім, то доля усім, — притакнув Помело.

Улас рукою махнув.

— Мої сини так у долю упали, як сливки, щоб не казати в що. Старші порубані та

постріляні з-під Конотопа вернулися, тільки наймолодший ще пороху не нюхав, хіба що на

ловах.

— А де ж вони? — озирнувся по хаті Босаковський.

— Шукай вітру в полі. Промишляють, але під вечір позбігаються до хати, тоді-то їх і

побачиш. На війну тепер ще не годяться, але хати боронити можуть. Та ще я таку жінку маю,

що й шаблі не треба, так вам язиком рубає. Не смійтеся, зараз почуєте, яка вона.

Сказавши це, вийшов на поріг і гукнув: «А де ти, стара?»